Привабливість Карпат не обмежується красою природи, краєвидами, смереками і кількома переляканими ведмедями в ґорґанських хащах. Привабливість Карпат – в різноманітності варіантів проведення дозвілля для людей будь-якого віку, статі і роду занять триста шістдесят п’ять днів на рік.

Якщо ви – завзятий турист, вам подобається з ранку до вечора дертися в гори, пітніти під вагою наплічника, борсатись в багнюці, мерзнути в мокрому спальнику, ночувати в дірявому наметі чи сушити шкарпетки на ватрі – будь-ласка, у вашому розпорядженні гектари лісів, стрімких потоків, кам’яних бескидів і полонин. Якщо ви – матрасник і боїтеся екстриму або якісь інші причини заважають вам ходити в гори – не біда! Вас вивезуть туди на джипі, завезуть у колибу, поселять в пансіонаті і ви зможете гордо фотографуватись на фоні опудал хижих тварин, грати на трембіті і дудлити самогон.

В Карпатах, на відміну від Криму, не буває мертвого сезону. Звісно, в певні місяці потік туристів суттєво коливається, але це не означає, що регіон простоює, як простоює Південне узбережжя дев’ять місяців на рік в очікуванні поціновувачів пляжної культури. Відповідно, ціни на житло та послуги не зростають і не падають вдесятеро, а господарі садиб не ставлять за мету за будь-яку ціну нажитися на туристах, відіграючись таким чином за місяці вимушеного простою.

Влітку в Карпатах спокійно і тихо, багато квітів, ягід, грибів і чистого повітря. Це відпочинок для тих, кому набридло місто, море, галас і натовпи. Саме такого відпочинку хотіли ми, відправляючись у Карпати наприкінці липня.
Ми не складали планів, не мали ані заброньованих готелів, ані нормальної туристської мапи з маршрутами. Намет і спальники брали на всяк випадок, квитки – абстрактно, до Мукачева, з можливістю вийти на будь-якій станції, що сподобається.
«Станцією, що сподобається» виявився Воловець – районний центр Закарпатської області, селище міського типу біля підніжжя полонини Боржава. Воловець є однією з найзручніших точок початку туристського маршруту: зійшовши з поїзда, ви опиняєтесь в буквальному смислі на стежці. Безпосередньо над Воловцем височіє гора Томнатик (1342 м.н.р.м.), з якої власне починається хребет з найвищими вершинами: горою Стій (1677 м.) та Великий верх (1508 м.) відповідно. Великий верх і став нашою метою першого дня.

Підйом виявився не з легких. Заважало пекуче сонце і крутий схил – так звана «сипуха», стежка, встелена дрібним камінням. Ближче до верху почала закінчуватись вода: ми вливали її у себе літрами і вся вона виходила з потом (нікому з нас навіть жодного разу не захотілось у туалет). На щастя, основний набір висоти закінчився, ми опинились на полонині і невдовзі знайшли джерело.

Погожий день на полонині Боржава трапляється не так вже й часто, тому кожну сонячну днину місцеві використовують на повну, з ранку до вечора збираючи чорниці. Чорниці (або афини по-закарпатськи) – популярний місцевий промисел. Тут їх збирають цілими сім'ями впродовж липня і серпня. Вистачає на всіх. Зарості чорниць вкривають суцільним килимом практично усі найголовніші хребти Українських Карпат: Боржаву, Чорногору, Свидовець тощо.

Спокусливі незаймані плантації чорниць уповільнювали наш рух. Ми зупинялись і підгодовувались, наші губи, зуби та язики стали чорно-синього кольору і все це дуже смішно виглядало. Не смішно стало, коли ми збагнули, що не встигаємо піднятись на Великий верх до заходу сонця. Маршрут довелося коригувати. Не дійшовши якийсь кілометр до вершини, ми звернули ліворуч і подалися траверсом у напрямку Подобовця. Місце для намету було обране на сідловині, трохи вище зони лісу. Місце здавалось затишним, захищеним від вітру, ми повечеряли чаєм з печивом та консервами і лягли спати, але вночі напрямок вітру змінився. Вітер став сильний, уривчастий, він налітав на нас шквалами, розхитуючи намет. До того ж, близько був ліс. Дерева голосно шуміли і цілковита тиша щоп'ять хвилин змінювалась какофонією звуків природи. До ранку ми так і не змогли нормально заснути, а на світанку спакували наплічники і перейшли досипати в безвітряне місце.

День другий був днем матрасу. Спустившись у село Пилипець, ми винайняли чудове житло за 50 грн з носа в 10 хвилинах ходу від водоспаду Шипіт (взимку Пилипець – популярний лижний курорт і про подібні ціни можна лише мріяти) і прогулялись радіалкою по околицях. Шипіт – найкрасивіший, на мою думку, карпатський водоспад. Навіть у найспекотніший день тут вогко і прохолодно, вода у водоспаді завжди приблизно однакової температури (що не завадило автору даного нарису на заздрість туристам з фотоапаратами вкотре у ньому скупатися). На галявині понад Шипотом традиційно стоїть декілька наметів (попри таблички з заборонами таборитись). Станом на 24 липня 2009 року прохід на Шипіт коштував 2 гривні.

Наступного дня погода почала псуватись, причому різко. Пішовши вранці, дощ не припинявся цілий день. Простоявши з годину на трасі, ми застопили машину до Міжгір'я, а звідти іншою машиною доїхали практично до самого озера

Синевир, уникнувши, таким чином, плати за вхід у НПП Синевир (машини з місцевими номерами на блокпості парку не зупиняють). Житло поблизу озера дороге: номер зі зручностями коштує 200 гривень і так цілий рік. Туристи приїздять здебільшого на вихідні і зупиняються на одну-дві доби. Клімат на Синевирі суворий, це справжні Ґорґани. Тут пізно сходить сніг, а влітку часто ллють дощі. «Нормальна карпатська погода» супроводжувала і нас ті два дні, що ми провели на озері. Дощ припинявся на декілька хвилин і починався знову. З вершини гори Озірна (1496 м.) було добре видно, що в долині здебільшого сонячно і що дощ – це такий місцевий атрибут, до якого, як у Лондоні, усі звикли і не звертають уваги :) З Озірної – крайньої північної точки хребту Кам'янка – відкривається чудовий краєвид на Ґорґани та Сколівські бескиди. Вершина лісиста і оголена лише частково, попід вершиною ростуть цілі галявини лопухів, малини і крупних, соковитих чорниць, які тут чомусь не збирають.

З Синевира поїхали в понеділок вранці. Попутних машин було мало, а, точніше, не було зовсім. Лише близько обіду нам пощастило застопити мікроавтобус до села Синевир, де напрочуд вдало підвернулась маршрутка до славного закарпатського міста Хуст. На цьому гірська частина нашої мандрівки скінчилась. Страшенно розбитою дорогою вздовж річки Теребля (маршрутка їхала так швидко, що нас постійно обганяли діти на велосипедах), ми спустились в долину, дорогою зачаровано спостерігаючи за зеленими водами неймовірно красивого Тереблянського водосховища.

В Хусті довго шукали готель. Взагалі, спершу місто нам не сподобалось (хто б міг подумати, що невдовзі наше враження кардинально зміниться і ми навіть залишимось в ньому на два дні замість запланованого одного). Вразило, що за готель, фасад якого на ремонті (стіни у риштованні, а у вікнах висять дядьки з відрами та фарбою) просять від 200 грн за двомісний номер (!). На мої слова, мовляв, у Києві за такі гроші можна знайти житло значно комфортніше, чомусь образились. Втім, скоро нам щастить і ми знаходимо чудовий готель в самому центрі міста з ціною вдвічі дешевшою (реклами робити не буду; кого цікавлять контакти – пишіть у приват :)).

Хуст – тихе, затишне зелене містечко з цілою мережею охайних кав'ярень та смішними цінами у них. Кожного дня вранці центр міста перетворюється на один суцільний базар, але це жодним чином йому не шкодить – навпаки – додає особливого шарму. Ціни на деякі речі та продукти тут, знову ж таки, просто смішні.

Хуст вдало розташований: зовсім поруч Берегово з його термальним басейном і Солотвино з цілющими солоними озерами. В Хусті менший, порівняно з іншими закарпатськими містами, відсоток національних меншин. Вухо частіше ловить більш-менш правильну українську мову, ніж у прикордонних Береґзасі та Слатіні (Берегово та Солотвино відповідно). Єдине по-справжньому негативне враження від міста є водночас і його головною архітектурною пам'яткою. Так званий Хустський замок, що стоїть на горі чи то пак пагорбі над містом, викликає гнітюче враження.

Напевно, таке ставлення до культурної спадщини можна зустріти лише в Україні. Ще п'ять років тому, коли я приїздив сюди востаннє, руїни Хустського замку виглядали значно привабливіше. Тільки у нас можуть за п'ять років так занехаяти купу каміння, що туди страшно буде поткнутися. Залишки замку потопають у непролазних хащах, будяках, кропиві. Крони дерев закрили собою стіни і краєвид довкола – а колись із замкової гори можна було побачити півзакарпаття!

Наступним пунктом мандрівки було Солотвино – такий собі невеличкий шматочок Криму посеред Закарпаття. Купа будинків з написами «здається кімната» на воротях, натовпи людей з парасольками і в купальниках й відповідний асортимент товарів на місцевому ринку.

Перше враження, як і у Хусті, було негативне. Забагато галасу, пилюки, машин. Люди бовтаються в солоному озері, наче бегемоти, та й вода у ньому якогось підозрілого жовтуватого кольору :) Лише скупавшись особисто, ми збагнули увесь кайф від процесу перебування у солоній воді. Воді, у якій неможливо потонути! Нам миттю перестало бути жаль 5 гривень, що ми їх заплатили за вхід, і ще стільки ж за душ опісля. Звичайно, можливо це і не дуже вибагливий відпочинок, але раз у житті спробувати варто!

В місто Рахів ми приїхали близько дев'ятої вечора. До цього близько години ми могли бачити у вікно маршрутки річку Тису і Державний кордон, а з іншого боку Тиси – Румунію. На Тисі з обох берегів – нашого і румунського – ловлять рибу. Цікаво, чи здогадуються рибини, що плавають по кордону?

Інфернальний поїзд № 606 сполученням Рахів – Львів відходить з Рахова о пів на першу ночі. Ми мали близько трьох годин, щоб подивитися місто, але Рахів виявився настільки стрьомним і непривітним, що ми скоро відмовились від своєї ідеї. Складається враження, ніби все працездатне населення міста виїхало на заробітки, а залишились пенсіонери, деґраданти і просто моральні виродки, яким не сидиться увечері вдома, ось вони й набухуються до свинячого стану і виходять на вулицю в пошуках пригод.

Вокзалу в Рахові як такого немає. Є перон і страхітливого вигляду будівля з вибитими вікнами обабіч нього. Все, що лишається робити бідолашним туристам, це никатись по кутках і не потрапляти на очі місцевій інтеліґенції. Кафе зачиняються рано, інтернет-клуб, в якому просиділи близько години – трохи пізніше, об 11-ій. Ті півтори години, що лишались до поїзда, ми в буквальному смислі не знали де себе подіти! І це при тому, що Рахів пишається своїм географічним розташуванням – як-не-як, в місті знаходиться Географічний центр Європи. Знали б європейці, в якому місці у них знаходиться центр..

Змиевы валы.

Змиевы /Змеевы/валы — народное название древних (предположительно со II в до н. э. по VII в н. э.) оборонительных валов по берегам притоков Днепра южнее Киева. Их остатки сохранились и сегодня по рекам Вить, Красная, Стугна, Трубеж, Сула, Рось и др. Валы по времени создания соответствуют Зарубенецкой, Черняховской и Пеньковской археологическим культурам.

Россы земли силой оружия разбили скифов,
И наладили мир с ними и войско общее.
И силой оружия покорили Кимерию и Урартию,
И россы построили Змеевы ташуры
Для защиты от ромеев и эллинов.

Россы силой оружия
овладели землями Уличей пророков и волхвов,
И россы южные земли пристегнули к своим владениям.
И Тиверцы покорились княжению русскому.
И пару веков длился мир в землях россов.

Скифы- народ, пришедший из-за Урала. Неустрашимые скифы, презиравшие смерть, создали великую империю. Их владения, простирались от днепровских степей до Каспийского моря. В решающей битве русское войско победило, а затем произошло нечто не обычное, два народа объединили свое войско.
Такое в истории происходило не часто, греческие историки не различали два этих, народа и всех их называли скифами. Совместное войско в 7 в.д.н.э., покорило два некогда могучих государства Кимерию, простиравшуюся от Фракии до Кавказа и Урарту, в чьи владения входило побережье Каспия (Дагестан, Азербайджан) и армянское нагорье на Кавказе, со столицей Тушпа.
       Оба этих государства, переживали рассвет своего могущества, но были разбиты их войска, а сами они покорились владычеству скифов. Совместное русско-скифское войско, заставило содрогнуться всю переднюю Азию. Их войско захватило Палестину и дошло до границ Египта. Армия фараона Пеаметиха 1 была разбита и спасая страну от разорения, он откупился богатой данью. Скифский царь Мадий, господствовал в Палестине, без малого, тридцать лет.

Устройство Змеевых валов (макет).

Времена союза скифов и русских, ознаменованы великими завоеваниями и громкими победами над сильными врагами, у них было самое совершенное холодное оружие того времени, которое мало чем
изменилось за последующие века. Ковали то оружие, по большей части на Руси. Много было кровавых походов во все времена, скифы, оставили после себя прекрасные украшения, которые из них делали скифы. Некоторые из этих украшений уникальны, современные ювелиры не могут разгадать секреты древних мастеров, которым удавалось припаивать мелкие детали украшений с необычайным искусством, предполагают, что они использовали ультразвуковую сварку, и это в 7 в. до н.э.

Змеевы валы или змеевы ташуры – это еще одна диковинка древности. Согласно легенде, вал
построил былинный богатырь Илья Муромец, который на Змее Горыныче плугом борозду пропахал, так они со змеем земли делили. Змеевы валы это гигантское сооружение, земляной вал высотой двенадцать метров, протянулся на полторы тысячи километров, охватывая полукольцом земли южнее Киева. По гребню вала была накатана дорога, где спокойно могли разъехаться две повозки, гребень вала защищал частокол из кольев, поистине грозное и величественное сооружение.

Сравнить его можно лишь с великой китайской стеной, но ее возродили из руин, а у нас нет.
Как строили Змеевы валы? Для того, чтоб насыпать лопатами вал высотой с пятиэтажный дом такой длинны, понадобились бы сотни тысяч землекопов и не одна сотня лет, но вся загвоздка в том, что не было тогда столько народу.
По преданию строили Змеевы валы небожители, это был их последний подарок своему народу перед ночью Трояна, так они называли изменения силы на черной звезде, через которую можно попасть на нашу планету. Большая часть небожителей ушла в свой мир, ночь Трояна длится несколько сотен лет. Туры, парящие над землей, как бы сдвинули с двух сторон почву, похоже на то, как мы сдвигаем складку на одеяле, а люди довели валы до совершенства.( В особо опасных местах ставился сруб дубовый, а затем засыпался). С уходом небожителей начиналось время великих завоеваний, зная об этом, они оставили своему народу мощные укрепления, которые не одно столетие, помогали русским воинам охранять рубежи родной земли.

Согласно Готской теории Змиевы и Траяновы валы были построены северочерноморским Королевством Готов (которое ассоциировалось с Черняховской культурой) для защиты от кочевников гуннов.
Закончить рассказ хочу подлинной маской императора Траяна, найденой недалеко от Ксантена на рейнском лимесе, которая мне лично очень нравится. По-моему отличная иллюстрацию ко всему тому, что было тут рассказано!

Ви творча людина і шукаєте місце для відпочинку в Карпатах? Наша думка така: найкращим місцем для відпочинку творчих людей є гуцульське село Криворівня. Мандруючи Карпатами ми – група мандрівників зі Спілки Української Молоді – не могли не зазирнути в цей край. Після виснажливого походу по Чорногірському хребту ця місцина здається раєм.

Повну фотогалерею з Криворівні ви можете переглянути тут.

Українські Афіни
Криворівня розташована у долині ріки Чорний Черемош за сім кілометрів від районного центру Верховина Івано-Франківської області. Перша письмова згадка датується 1719 роком. Назва походить від форми русла ріки, яка саме тут вигинається і робить петлю. А деякі легенди стверджують, що на рівнині жив чоловік на прізвисько «Кривий» і люди, які йшли до нього з гір, казали так: «Іду до кривого на рівне».

Це село відоме у першу чергу завдяки видатному українському письменнику, політичному і громадському діячеві Івану Франку. Іван Якович за запрошенням відомого фольклориста Гуцульщини Володимира Гнатюка вперше приїжджає у Криворівню ще в кінці позаминулого століття. І потім приїздив сюди щоліта з сім’єю протягом дванадцяти років. Доречі, сам Володимир Гнатюк називав Криворівню «Українськими Афінами».

Також тут відпочивала Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич, Василь Стефаник, Марко Черемшина, Костянтин Станіславський та багато-багато інших митців. Саме тут, добре вивчивши місцевий діалект, Михайло Коцюбинський написав повість «Тіні забутих предків», а через півстоліття режисер Сергій Параджанов зняв свій відомий фільм з такою ж назвою.

Головна святиня Криворівні

Ми перебували у Криворівні один день і ночували в старій дзвіниці. Тож екскурсію починаємо саме звідси.

Церква Різдва Пресвятої Богородиці збудована у 1719 році, дзвіниця була прибудова пізніше – у 1818. Особливістю цього храму є те, що за ці три століття, незважаючи на всі випробування, він ніколи не був закритим і в ньому завжди звершувались Богослужіння. Свого часу тут молилися і відправляли служби фундатор «українських Афін» парох Алексій Волянський, митрополит Андрей Шептицький, Патріарх Володимир Романюк. Ті, хто відвідує цю церкву, одностайно свідчать про особливу благодать Божу, яка вливається і просвітляє розум молільника. Це найбільший дар, що його має Криворівня, є надбанням ревних молитов перших парафіян храму та їх сучасних нащадків. У храмі Різдва Богородиці часто збираються на спільну молитву за Україну і за Світ віруючі різних християнських конфесій і навіть інших віросповідань.

Зараз в храмі Різдва Пресвятої Богородиці служить дуже цікавий священик – отець Іван Рибарук. Навряд чи є в Україні село, де б священик мав такий авторитет у громаді.

Цікаво, що в церкві знімали кадри до фільму «Тіні забутих предків», але вони виявились настільки духовно сильними, що їх зняла цензура і до фільму вони включені не були. Ці кадри відзняли вже згодом в Києві – на студії ім. О. Довженка.

Музей просто неба  

Від храму спускаємось до річки, переходимо її по мосту, що чудом встояв підчас минулорічної повені. Майже відразу за мостом знаходиться капличка отця Піо, а трохи далі – ще одна «візитка» Криворівні – музей-садиба «Гуцульська хата-гражда».

Хата-гражда – особливий тип гуцульської садиби, який був розповсюджений на Гуцульщині, здебільшого в XVІІ – XІX ст. В цьому будинку колись жила Параска Миронівна Харюк, ровесниця Івана Франка. Вона знала багато легенд та міфів, тож Франко дуже любив до неї заходити, щоб послухати її історії. Після цього він любив підійматись на схил та, сидячи на камені, з якого відкривається прекрасний вид на село і Чорний Черемош, писати свої твори.

Будинок простояв 130 років, аж поки не розвалився в 80-х роках минулого століття. Він був реконструйований у 1995 році. Але cволок – центральна балка, що підтримувала стелю – лишився старий.

Також в свій час в цю садибу заходив Михайло Коцюбинський. І пізніше за його твором в цьому будинку знімався фільм «Тіні забутих предків». Зокрема тут знімали сцени:

– як Іван ремонтує свою хату (на цих кадрах видно, як виглядала хата-гражда в 60-х роках);

– як Івана купали, готуючи до шлюбу;

– як діти зазирають у вікна

– як гола Палагна йде ворожити (вона проходить саме подвір’ям цієї хати).

Іван Миколайчук, який зіграв роль Івана, любив тут спати на сіні. Він казав, що тут є якась така аура, яка надихає… І вже пізніше не уникав нагоди завітати до хати-гражди знов.

У хаті зібрано багато автентичних предметів гуцульського побуту. Привертає увагу цікавий «пристрій»: ходулі для дітей, в яких вони вчились ходити, поки мама була зайнята господарством.

«Літературний» музей

Від хати-гражди спускаємось знову до Черемошу, перебираємось на лівий берег і йдемо до центру села – в Літературно–меморіальний музей І.Франка.

Будинок, в якому зараз літературно – меморіальний музей І.Франка належав сім'ї гуцула Василя Якиб'юка, і Іван Франко найбільшу частину часу, проведеного в Криворівні, жив саме тут. Музей був заснований у 1953 році дружиною Гната Хоткевича – Платонідою та ректором Львівського держуніверситету Євгеном Лазаренком.

Приваблює в цьому музеї те, що тут є робоча кімната письменника, є окрема кімната присвячена Гнату Хоткевичу. До речі з його дочкою – Галиною Хоткевич, яка зараз живе в Греноблі (Франція), музей підтримує тісні зв'язки, вона буває тут майже кожен рік.

В музеї збережено багато речей, які використовували господарі хати, речі Івана Франка (ліжко, на якому він спав; сіті для ловлі риби; гуцульська сокирка, подарована господарем хати), крісло-качалка, в якому любив гойдатись Михайло Грушевський, а також багато речей того часу. Зокрема дуже цікавими є тогочасний міксер, який значно більший за наш та повністю зроблений з дерева, а також стіл, який був задіяний у зйомках все тих же «Тіней...». А ще тут – безліч старих фотографій, з яких на нас дивляться Франко, Грушевський, Гнатюк, Донцов, Коцюбинський, Леся…

Ще одна кімната в музеї присвячена видатній жительці села – Парасці Плитці-Горицвіт. Параска Плитка–Горицвіт – автор більш як 1000 рукописних та власноруч переплетених й ілюстрованих книг. Вона народилась і до кінця життя прожила у Криворівні, пережила важке заслання на Колиму. Ще одним її талантом було малювання: вона залишила по собі величезну колекцію ікон. Зараз в будинку, де жила Параска Плитка–Горицвіт, суспільними зусиллями створюється її будинок–музей.

Ми були в Криворівні не так довго і, звичайно, не встигли роздивитись усі цікавинки села: музей М.Грушевського, будинок, де жили Хоткевич і Курбас, не встигли обійти численні каплички, створені стараннями отця Івана Рибарука, піднятись на гору Писаний Камінь… Але й того, що ми побачили, нам вистачило, щоб назавжди полюбити це мальовниче карпатське селище. Закликаємо і вас відвідати це чарівне містечко. Гарантуємо – ви не будете розчаровані. 

Інформація для мандрівників: у Криворівню можна доїхати з Івано-Франківська автобусом, що йде до Верховини – такі автобуси відходять з Центрального автовокзалу (що знаходиться поруч із залізничним вокзалом) майже щогодини. Постарайтесь вибрати той автобус, що йде через Косів – він проходить через Криворівню. Якщо ж ви їдете через Ворохту, то доїдете лише до Верховини, втім звідси до центру Криворівні всього 7км., які легко подолати пішки. Так само автобусом можна добратись з Косова і навіть з Чернівців.

Майдан Шептицького. Колегіальний фарний костел Пресвятої Діви Марії 

Колегіальний фарний костел Пресвятої Діви Марії — найдавніша монументальна споруда міста після ратуші. Точна дата зведення костелу невідома. Знаємо, що засновник міста Андрій Потоцький, розпочавши зводити фортечні мури довкола міста, одночасно взявся за спорудження римо-ка­толицького парафіяльного костелу. Допомагав і радив йому в цьому його старий приятель, пастор і капелан Войцєх Бялачевскі. Дерев’яна святиня постала досить швидко. Мабуть, на час надання місту Магдебурзького права уже існував зародок парафії, адже з 1662 року до нас дійшла метрика хрещення сина галицького віце-старости Юрія. Новозбудований костел носив ім’я Пресвятої Діви Марії, святого Андрія і святого Станіслава (єпископа краківського і мученика, патрона Станіслава Ре­вери, батька Андрія), а також святої Анни (патронеси дружини Андрія Анни з роду Рисіньських).

У 1669 році Андрій Потоцький добився піднесення дерев’яного костелу до рангу колегіати. Це­ремонію провів священик Ян Тарновський, тодішній архієпископ львівський. При колегіаті фундатор відкрив публічну школу — так звану «Колонію університету Ягеллонського», тобто філію Краківської академії (Ягеллонського університету). Тут діяла навчальна програма зразка західноєвропейських шкіл такого типу.

У 1672 році розпочалося спорудження мурованого костелу за проектом і керівництвом французь­ких архітекторів Франсуа Корассіні та Кароля Беное. В основному будову колегіати завершено у 1703 році. Постала барокова споруда у формі тринефної базиліки з трансептом. Фасад був прикрашений дорійськими і коринфськими колонами, вивершений бордовим фронтоном, увінчаний трьома ве­жами. Головний вівтар і два бічні були різьблені з мармуру. На бічних внутрішніх стінах виднівся герб Потоцьких. Освячення колегіати здійснив архієпископ львівський Костянтин Зелінський. До речі, ні Андрій Потоцький, ані його старший син Станіслав не дожили до цього дня.

У 1718 році школа перейшла до єзуїтів, а через чотири роки отримала статус колегії, в якій про­тягом півроку навчались 400 учнів. До 1737 року в костелі встановили бокові барокові вівтарі, викона­ли декоративну ліпнину. У другій половині XVIII століття колегіату прикрасили барокові скульптури. У XIX столітті будівля отримала контрфорси. На висоті другого поверху, перед контрфорсами, можна побачити герб Потоцьких.

У 1751 році в костелі відбувся помпезний похорон Йосипа Потоцького (молодшого сина зас­новника міста Андрія Потоцького), який керував містом після смерті батька. Так, колегіата була не лише сакральною спорудою, а й сімейною усипальницею Потоцьких. Вхід у крипту із захоронення­ми розташовувався перед вівтарною частиною. Як було досліджено, у підземеллях костелу є три крипти — центральна, західна та східна. Потоцьких ховали у центральній.

У другій половині XIX століття внутрішнє оздоблення храму понищилось із плином часу і потре­бувало відновлення. На прохання тодішнього пастора Красовського нові розписи костелу виконав Е. Р. Фабіянський. У 1882 році вибухнула пожежа, в якій згорів дах костелу, головна вежа і свіжо розпи­сане склепіння. Та за короткий час усе було відреставровано. З тих часів при костелі працювала му­зична школа, де вчили церковному співу. Колись на хорах над головним входом колись був орган, який вперше зазвучав у 1900 році. Але орган був втрачений у післявоєнний час.

Вся історія храму від його утворення тісно пов’язана з польською громадою міста. Після закінчен­ня Другої світової війни поляки почали поступово покидати місто. Вони таємно вивозили з костелу різні коштовності та клейноти. Парафіяни доклали немалих зусиль, щоб урятувати бодай якусь части­ну цінного внутрішнього оздоблення костелу. Але в часи радянської влади багато що було втрачено й понищено у зв’язку з використанням костелу в господарських цілях.

Дзвіниця поруч із костелом була зведена у 1744 році, на ній встановили дзвін вагою більше 2 тонн. У 1963 році дзвіницю зруйнувала радянська влада. Лише у 2000 році дзвіницю відбудували за старими фотографіями і кресленнями.

Нині колегіальний костел Пресвятої Діви Марії — єдина культова споруда в місті, яка використо­вується не за призначенням. У 1965 році тут розмістили геологічний музей. Проведене у зв’язку з цим переоблаштування приміщення не сприяло збереженню унікальної пам’ятки. Повторна реставрація відбулася у 1980 році, відколи в костелі розміщується івано-франківський художній музей. У ньому експонуються унікальні зразки образотворчого, народного та сакрального мистецтва краю.

Підземна скарбниця Старуні

В живописній долині, яка добре проглядається з Лейбової гори, розташоване село Старуня. Це місце знамените своїми геофізичними і геомантичними чудесами. Про Старуню, як особливе місце, захопливо оповідають і науковці і духовні нащадки прикарпатських чаклунів.

        Старуня, як проявлене місце Сили, віддавна притягувало людей. Ще за часів мезоліту і неоліту на місці села знаходилися стоянки первісних людей. Таких стоянок поки що знайдено чотирнадцять, але вчені впевнені, що перелік не вичерпано. Залишки однієї з них розташовані безпосередньо у центрі села, на березі річки Солонець. Археологи знайшли там серед артефактів багато магічного приладдя з арсеналу доісторичних шаманів. Це дає підстави вважати, що люди, які селилися біля Старуні за доби мамонтів, належали до «магічної культури» - племен з надзвичайно розвинутою духовною інтуїцією.

        У 1907 році поряд із селом, під час видобування озокериту (земляного воску), в шахті були знайдені природно законсервовані залишки мамонта і волохатого носорога. Пізніше, у 1929 році були знайдені ще один носоріг, а також рештки дикого коня, бика, косулі, залишки рослин. Шкіра мезолітичних тварин була так добре збереженою, що місцеві мешканці робили з неї взуття. Тепер старунські знахідки перебувають у Івано-Франківському краєзнавчому, Краківському та Львівському природничих музеях.

        Справжнім дивом Старуні є унікальний грязьовий вулкан, який виник поряд з природним нафтово-озокеритовим озером у 1977 році, під час знаменитого землетрусу у Румунії. За перші сім років існування вулкана земля в цьому районі піднялася майже на метр. Коливання земної кори (на величезній території - від Атлантики до Іранського нагір’я) змушують вулкан активно викидати на поверхню землі суміш нафти, газу, мінеральних солей та важких металів. Але й у спокійному стані він продовжує загрозливо булькотіти. У щоденних «виділеннях» Старунського вулкану (єдиного діючого в Україні!) знаходять чи не половину з елементів таблиці Менделєєва. Топографічно вулкан, розташований всього у 200 метрах від південно-західної околиці села, має 8 постійних і 12 непостійних міні-кратерів.

Потоки озокериту. Колись, за Польщі, поряд була лічниця

Вічний вогонь горить за рахунок виходу на поверхню природнього газу

В підземних витоках - майже вся Таблиця Мєндєлєєва

Головне гирло вулкану. Тут земля за кілька років піднялася більше ніж на метр

Таємниці Старунського вулкану

За однією з гіпотез науковців, вулкан «виріс» на випуклій геологічній структурі з глибинними розломами, яку геофізики називають антиклінальною складкою. Джерело виверження знаходиться на глибині більше кілометра і має складну фізико-хімічну природу. Це джерело реагує не лише на події, що відбуваються у надрах нашої планети, але й на небесні явища. Зокрема, Старунський вулкан активізувався 17 листопада 2001 року, коли в атмосферу над Івано-Франківською областю увійшов суперболід вагою 4300 кг (за оцінкою члена-кореспондента НАНУ, професора Кліма Чурюмова). Космічне тіло увійшло до атмосфери зі швидкістю, що перевищувала другу космічну і рухалося майже точно у західному напрямі. Цей болід (що отримав позначення EN171101) пролетів через Карпати і згас в районі селища Тур’ї Ремети. В момент, коли він пролітав над Старунею, вулкан несподівано викинув грязьову масу на висоту більше трьох метрів. Як «небесний гість» викликав таку реакцію вулкана? Вчені поки що не мають відповіді.

Ще одним місцем Сили вважається «соляна криниця» недалеко від Старуні (в районі села Жураки). Вода з цієї криниці має унікальні лікувальні властивості. Відомі випадки, коли водою із «соляної криниці» загоювали виразки і виліковували хронічні хвороби горла (фарингіти і катари). Сучасні маги використовують воду з криниці для ритуальних очищень.

Соляна криниця

Письмо казаков турецкому султану (в оригинале).

Письмо казаков турецкому султану (в оригинале).

В начале лета 1673 года повелитель огромной империи, раздраженный постоянными набегами на его владения, продиктовал своему секретарю текст послания запорожским казакам.
Следует отметить необычную мягкость и осторожность грозного султана, который против обыкновения не угрожал казакам страшными карами, а всего лишь предлагал им замириться. Обычный стиль и тон посланий османских владык - как предшественников, так и наследников Мохаммеда IV - был не таков. Вот, например, как автор послания запорожцам написал в Вену императору Священной Римской империи Леопольду I: «Я объявляю тебе, что стану твоим господином. Я решил, не теряя времени, сделать с Германской империей то, что мне угодно, и оставить в этой империи память о моем ужасном мече. Мне будет угодно установить мою религию и преследовать твоего распятого бога. В соответствии со своей волей и удовольствием я запашу твоих священников и обнажу груди твоих женщин для пастей собак и других зверей. Довольно сказано тебе, чтобы ты понял, что я сделаю с тобой, - если у тебя хватит разума понять все это. Султан Мохаммед IV».

Совершенно очевидно, что походных куреней Запорожской Сечи султан опасался куда более регулярной армии Священной Римской империи. И поделом. Кошевой атаман Иван Сирко собрал ближний войсковой круг, и ветераны многих сражений «з бiсурменами» составили текст, который должен был подтвердить в глазах султана их реноме. Мы приводим его на языке оригинала, поскольку он особенно хорош бэз перекладу.

Письмо турецкого султана к казакам
Предложение Мехмеда IV.
«Я, султан и владыка Блистательной Порты, сын Мухаммеда, брат Солнца и Луны, внук и наместник Бога на земле, властелин царств Македонского, Вавилонского, Иерусалимского, Великого и Малого Египта, царь над царями, властитель над властелинами, несравненный рыцарь, никем не победимый воин, владетель древа жизни, неотступный хранитель гроба Иисуса Христа, попечитель самого Бога, надежда и утешитель мусульман, устрашитель и великий защитник христиан, повелеваю вам, запорожские казаки, сдаться мне добровольно и без всякого сопротивления и меня вашими нападениями не заставлять беспокоиться.
Султан турецкий Мухаммед IV.»

ОТВIT ЗАПОРОЖЦIВ МАГОМЕТУ IV.

Запорожские казаки турецкому султану!

Ти, султан, чорт турецкий, i проклятого чорта брат i товарищ, самого Люцеперя секретарь. Якiй ты в черта лыцарь, коли голою сракою ежака не вбъешь. Чорт высирае, а твое вiйско пожирае. Не будешь ты, сукiн ты сыну, сынiв христiянських пiд собой маты, твойого вiйска мы не боiмось, землею i водою будем биться з тобою, распро#б твою мать. Вавилоньский ты кухарь, Макидоньский колесник, Iерусалимський бравирник, Александрiйський козолуп, Великого и Малого Египта свинарь, Армянська злодиюка, Татарський сагайдак, Каменецкий кат, у всего свiту i пiдсвiту блазень, самого гаспида внук и нашего х$я крюк. Свиняча ты морда, кобыляча срака, рiзницька собака, нехрещений лоб, мать твою въ#б. От так тобi хапорожцi виcказали, плюгавче. Не будешь ти i свиней христiанских пасти. Теперь кончаемо, бо числа не знаемо i календаря не маемо, мiсяц у небi, год у книзя, а день такий у нас, якиi i у Вас, за це поцелуй в сраку нас!
Пiдписали: Кошевой атаман Иван Сирко Зо всiм кошем Запорожськiм

http://esaulidruzya.ucoz.ru/load/pismo_kazakov_tureckomu_sultanu_v_originale/2-1-0-50